Нові українські реалізи, на які варто звернути увагу

Даний огляд присвячений цього разу виключно музиці – альбомам та синґлам. Будемо зупинятися на вибраних релізах трішки детальніше (хоча і не перетворюючи їх у повноцінні рецензії) і пробувати зрозуміти, що і чому. Щоби ми з вами точно мали про що побалакати, було вирішено дослідити доволі широкий, можливо навіть “абстрактний” період довжиною у два останніх місяці – такий собі “гід по осені”. Але цей текст – не топ і не рейтинг. Сьогодні ми не намагатимемося вказувати гірших і кращих, а скоріше просто допоможемо вам зорієнтуватись у безкрайньому морі нової української музики, щоб, бува, не пропустити чогось цікавого.

“Unsupported Bravery of Local Kids”, перша LP-шка андеграундного гурту The Jossers, здивувала смачнющими гітарами і взагалі нетривіальним, як для наших країв, вибором жанру та саунду. Дивовижно, але починають пригадуватись Television і Sonic Youth, а місцями навіть рання альтернатива, мат-рок 90-х та мідвест-емо. Хлопаки грають воістину хвору музику і готові немилосердно пиляти по нервах непідготовленому слухачу своїми дисонансно-атональними, різкими як лезо звуками, подібно як це робив Еліс Купер у своїй “Fields Of Regret”. Найголовніше, що у них усе щиро – так може грати тільки провінційна команда, незіпсута і повна власних, особливих ідей, котрі роками варилися у якійсь ендемічній, ізольованій екосистемі. І ось, такий “пост-панк із провінції” нам презентував… Калуш! Дивно, правда? Б’юсь об заклад, ви ніколи не чули про місцеву школу. Але, здається, ми нарешті входимо в нову епоху, де, цілком можливо, задаватимуть тон вже не причесані столичні денді, а новоявлені групи із малих містечок і навіть селищ. І тоді, саме тоді, ми побачимо свіжий виток, черговий божевільний розквіт музики, який подарує нам те, про що зараз і не мріємо. А ще The Jossers прикметні тим, що на своїх концертах грають пісні “Phooey!” – для українських інді-гуртів кавери один на одного поки є рідкістю, але це явно добрий знак. Щоправда, пісням все ж бракує більш високого, експресивного вокалу в манері Річарда Хелла чи хоча би Роджера Долтрі. А підкресливши його енергійною, шумною грою на ударних (насамперед, тарілках), ми б отримали щільне, заповнене звучання, яке буде захоплювати з першого враження, і до якого The Jossers залишається буквально один крок.

Проект “Omana” – це ребрендеринг Богомольного. Того самого екс-гітариста Vivienne Mort, котрий донедавна діяв під власним іменем, і видавав, треба зізнатися, фантастичний продукт, що так і не став належно оціненим. В “Омані” він пішов іще далі. Прописуючи дико “західні” за якістю інструментали, Олексій долучає до них питомо українські тексти, й навіть важко часами зрозуміти, чи то у них, чи у вимові, чи може в якійсь особливій фонетиці справа, бо воно сприймається, як щось незвично “наше” і “рідне”. Не кожному україномовному виконавцю вдається такий трюк. Наразі у проекту дві пісні – “НЛО” і “Останнє Побажання”, обидвох поєднав концепт “очевидного-неймовірного”, під яким і вийде дебютний міні-альбом. І коли головний герой співає: “прокидаєшся раптово”, “хтозна, чи вернусь я ще додому/ чи промию там свідомість?”, розумієш, що тернопільський фрік Богомольний мусив бути добре знайомим із уфологією, раз у таких тонкощах подає опис абдукції. Жарти жартами, але одне маленьке диво тут таки є: коли українські гурти починають писати про літаючі тарілки, у них містичним чином народжуються схожі музичні ходи. І якщо послухати “НЛО”, то воно звучить, немовби важча версія треку “U.F.O.” маловідомих бердянських індітронщиків The Route Seventeen – окрім назви, у двох речей спільні, як мінімум, ритміка і настрій.

Проект із екстраординарною назвою “гранатово-ализариновое созвездие панкейка”, тепер більш відомий під абревіатурою “гасп”, записав свій останній альбом наприкінці вересня. “как перестать бояться молний” (а саме таке ім’я носить реліз) – наша відповідь пітерській школі лоу-фаю із такими групами, як youth resort, увула, fleece flower чи навіть ранні Электроребята. Насправді, дуже цікава сцена і тусовка, про яку, до речі, буквально днями написав сам bandcamp – оскільки вона, фактично, не має аналогів у всьому світі, завдяки своїй унікальній атмосфері. Її творять люди, яким ще не минуло й 20, записуючи пісні у себе в спальнях і видаючи їх на касетах. Стилістично, це – свого роду музичний “вольвокс”, в якому мирно співіснують і в різних пропорціях поєднуються (або не поєднуються) серф-поп, шугейз, гіпнагогія, гаражний рок, бедрум-поп і так далі: “гасп” вписався у цю хвилю дуже добре. В Україні є й інші цікаві проекти такого штибу, зокрема – дуже близький по духу київський janp і одеський Yoro King (у останнього навіть от-от очікується вихід альбому), але, на жаль, вони залишаться поза рамками нашого невеличкого огляду. Як і їхні петербурзькі колеги, гасп – надзвичайно продуктивні, і зараз ми будемо слухати вже четвертий реліз формації. Четвертий за цей рік.

Згаданий на початку “Phooey!” теж має що нам запропонувати: доволі дивний, химерний EP, що вийшов на декількох платформах під різними назвами (на бендкемпі – як “for j”, у “вк” – як «Love songs»), був проголошений останнім доробком унікального озернянського проекта. Тому він має щонайменше історичну вагу, навіть враховуючи, що недавно у Нікіти Оґурцова були три сильніші релізи (той же “III”, “untitled”, “virgin blues”). Пісні на ньому наче і нові, але й добре знайомі: “Happy New Year (I Don’t Want To Fight Tonight)” виходила на збірнику, а “Slacker Song” навіть раніше існувала щонайменше у двох-трьох різних версіях. Хоча, ніде правди діти – вона настільки хороша, що залюбки слухатиметься й в четвертій. Зважаючи на абсолютно недосяжний для більшості музикантів показник кількості/якості виданих платівок, Нікіта давно вже заслуговує на статус людини-легенди, який би він обов’язково здобув навіть у свої 24, народившись де-небудь в Каліфорнії чи Британії. Слід розуміти, що заява про припинення діяльності від такого виконавця – не пусті слова, а подія, після якої музична Україна втратила щось маленьке, але надзвичайно важливе. Навіть якщо повернення відбудеться (слухи доносять, що його можна очікувати через рік), ми всі розуміємо, що це вже буде інший “Phooey!”. Або й зовсім не “Phooey!”.Попри свою крихітність, міні-альбом вмістив у себе багато символів і знаків. Концепт закоханості, поданий незвикло серйозно; інтимна лірична колискова “For J” (присвята художниці Юлі Гуштюк?); заключний трек, фатально-символічно названий “The Last Song”, і фотографія пари, яка, покинувши знайомі місця, безтямно мчить світ за очі – кудись, де будуть тільки вони двоє, “туда, где нет забот, и ничего не жаль”. Це дуже тонко перегукується із теперішньою ситуацією самого Нікіти, який, галантно “попрощавшись” із публікою цим альбомом, просто відклав свої інструменти і відправився разом з Юлею у довгу подорож Європою. І це тільки те, що лежить на поверхні – скільки всього іще тут заховано, залишається тільки здогадуватись.

 Якісний сучасний синтіпоп – це завжди добре. А почути щось а-ля Tesla Boy на чистій українській – це просто бальзам для вух, на який я чекав, по правді, довго, проте боявся навіть мріяти. На щастя, мрії іноді збуваються, і цієї осені нам вдалось-таки посмакувати прекрасним синґлом від “Латексфауни”. Що ми тут маємо? Качові ритми, неочікувано багаті аранжування (просто 10 із 10 для свого жанру) і відверто хітовий трек, який тут же стає безперечною вершиною творчості київських музикантів. Діма Зезюлін, як і завжди, майстерно грається з римами і словами, і, здається, це нарешті стало такою ж візитівкою для групи, як, скажімо, розбиті гітари The Who чи голий торс Іґґі Попа. І байдуже, що донедавна гурт отримував масу докорів про “абсурдні” та божевільні тексти – тепер їх розхапують на цитати. Тут треба розуміти, що Зезюлін – типовий приклад поета-Козорога, логічний сенс у віршах якого шукати не варто (ба більше, навіть шкідливо це робити), але чомусь саме народжені у січні завжди пишуть найбільш образну, яскраву та живописну лірику (і прикладів буде чимало – від Тичини з Сосюрою до футуриста-Семенка, від Грицька Чубая до молодих і менш знаних поетів, з якими мені якось довелося товаришувати).
Стилістично композиція також дуже цікава – це «вісімдесятницьке» синті з екзотичним колоритом, унікальним для жанру (принаймні, для його сьогоднішнього ревайвелу), тому Latexfauna не схожа на жоден сучасний колектив, натомість саме це ріднить її зі старими-добрими Talking Heads, які свого часу з подібною завзятістю єднали synth pop із незвичними африканськими та іншими тубільними мотивами. Спочатку незрозуміло, що ж робить цю пісню настільки привабливою, та потім вдалося з’ясувати, що під час запису використовувався автентичний «Роланд» 1979-го року! Звичайно, у мистецтві техніка має другорядне значення, проте найсоковитіші синтезаторні партії (практично в дусі молодого Жана-Мішеля Жарра) тут зіграні саме ним. Прикметно, що діалекти і суржик лише додають пісні роздинки, і навіть підсилюють враження українськості – можливо тому, що така мова де-факто є «ближчою до народу», і сприймається більш живою, позбавленою літературної книжності і штучності.
Вердикт однозначний: ця річ, скоріш за все, надовго опиниться у вас на повторі, а якщо про неї дізнається який-небудь західний лейбл, то Latexfauna може з легкістю підкорити кращі британські та американські радіостанції. Але це не єдина важлива новина від групи за недавній період: зразу опісля “Австралії”, хлопці врешті видали свій перший EP. Так, всі пісні звідти ми вже чули на синґлах і навіть встигли вивчити напам’ять – але завядки цьому, у латексфаунівців вийшла, можливо, сама хітова епка за всю українську історію.

Колись, готуючи плейлист для одного львівського закладу, мені поставили вимогу: “музика має бути теплою і м’якою, як лапки котика”. Слухаючи наших наступних героїв, здається, що вони вийшли якраз із цього опису. Hiels – київська трійця, що зачаровує своєю сором’язливістю, і нервується, коли її треки потрапляють в vk. Колись вони мені вперто нагадували Blur (що є аж ніяк не докором, а компліментом), та й навіть зараз вокаліст Данило Зубков виглядає, як який-небудь Грем Коксон – але з того часу, як демонструє нам новий альбом “Let It In”, команда розширила асортимент стилізацій і прийомів. “Не брит-попом єдиним” – ми тут чуємо і ухили в більш “прямий” альтернативний рок, і реверанси до британського інді в дусі Libertines і Arctic Monkeys, ну а моя улюблена “You Said” – це милий, відверто-безпосередній jangle pop у кращих традиціях жанру. Натомість “Hardbeat” вийшла ледь не прогресив-роковою композицію, міні-сюїтою, яка об’єднала у себе всі згадані напрямки, яких коли-небудь торкалися Hiels. У ній ми знайдемо навіть цитату бітлівської “Dear Prudence”, що починається десь на 30-х секундах вже у заспіві, і остаточно “розкривається” наприкінці треку. Від Beatlesкиївським няшкам вдалося якимось дивом перейняти рідкісний дар: досить кілька разів послухати “SFU Girl”, “My Head (Is Like An Airballoon)” і “Love To Share”, і ти не помітиш, як почнеш мимоволі підспівувати їм – так само, як хотілося підспівувати мелодійним хітам ліверпульців.

Після виходу нової платівки гурту Юрочки Каплана, всі дружньо прийнялись стверджувати, що “Валентин Стрыкало” подорослішав. Але якщо розібратись, зміни в команді спостерігалися вже давно – альбому передував синґл “Решится Само Собой”, по якому теперішнє звучання відчитувалось дуже яскраво. Скажемо навіть більше: аналогічні пісні були і на диску “Часть чего-то большего”, виданому ще три роки тому. Чесно кажучи, я радий, що група нарешті продовжила лінію таких речей, як “Кладбище Самолетов” і “Улица Сталеваров”, тому що у всьому решта, створеному коли-небудь Капланом, було більше гумору і клоунади, аніж музики. “Развлечение” вийшов вдумливим і душевним – це саме той неспішний, по-французькому м’який інді-поп, який так природно слухається в часи осінніх дощів і туманів.

 Найновіша композиція у сьогоднішньому рев’ю – дует Джамали і “ДахиБрахи”, двох виконавців, яким в Україні давно присвоєно статус народних улюбленців. І хоча я вряд чи належу до фанів будь-кого з них, неможливо не визнати, що колаборація вийшла просто відмінною. Під неї хочеться пританцьовувати і наспівувати, а ритміка тут настільки смачна, що важко пригадати, коли востаннє доводилося чути щось схоже. Кажуть, що перед тим, як “винайти” цю пісню, Джа разом з учасницями ДахиБрахи провели 6 годин у безперервному джемі, імпровізуючи одне з одним – можливо, це і виявилось щасливим рецептом. Зведення чомусь залишає бажати кращого – звук вийшов плоским (тому “Заманили” більше схожа на демку, аніж на офіційний реліз), хоча тут ніколи до кінця не знаєш: а раптом, таким і був авторський задум? В будь-якому випадку, навіть це для мене не перекреслило задоволення від гармонії, з якою ці, начебто, зовсім різні артисти доповнили одне одного.

Те, з чого розпочався музичний вересень – епонімічний альбом гурту Radio Plush. “Такі, як вони, повертають у моду музику Foo Fighters, Faith No More, Alice In Chains і Soundgarden” – думаєш собі при прослуховуванні, а потім враз виявляється, що хлопці справді виховані на цьому. Приходила (і ще не відійшла) мода на 80-ті, зараз величезних оборотів набрали флешбеки із 90-х, проте пост-гранж зразка ранніх двотисячних ще точно ніхто не повертав – і те, що це одними з перших зробили власне українські рокери, не може не радувати. Самодостатній, досконало зіграний, записаний і заранжований EP – і нехай тут тільки три пісні, ти будеш із насолодою слухати кожну з них, а не спотикатися об усілякі “нерівності” і “неточності”, як то часто буває із місцевими виконавцями. І якщо це дебют, то що буде потім – важко й уявити.

Не те щоби цей міні-альбом був шедевром, проте харківським проектом vtoma варто зацікавитись хоча б тому, що не кожен у нашій країні грає чіллвейв. Якщо говорити більш детально – це логічне продовження sovietwave-руху, розпочатого такими музикантами як “Маяк”, “ЭЛЕКТРОНИКА 302”, “Июнь” і так далі. Доволі прикметно, що всі ці проекти, які романтизують радянський вінтаж, виникли саме в Україні (а потім вже були підхоплені російськими виконавцями як тренд), хоча ставлення до “совка” тут завжди було куди більш ворожим. Очевидно, відповідь може бути тільки в одному: весь цей омаж безкінечно далекий від політики, і для самих авторів є нічим іншим, як ремінесценцією власного дитинства, почасти навіть уявного – адже більшість із них на момент розвалу Радянського Союзу, в кращому випадку, ходили під стіл пішки, або ще й навіть не народились. Проте “vtoma” має дещо, чого не було у жодних інших представників жанру – вона українська. Настільки, наскільки може бути українським совєтвейв-проект. Якщо “Маяк” – СРСР, то “vtoma” – це стовідсотковий УРСР. Його називають “музикою трамваїв”, “тих трамваїв, на яких ти з бабусею їздив у гастроном за тістечками”. І мають рацію.

Про нову зірку на інді-горизонті, HINDÜ, можна сказати всього одну фразу: ви б ніколи не повірили, що це українська виконавиця. Хтозна, може саме тому її дебютний альбом виходить одразу на британському лейблі, минаючи вітчизняну сцену. Дрім-поп, на хвильку мейнстрімний – проте надзвичайно модний і свіжий. Це музика ефемерна, вітряна, вже не кришталево чиста (яким би був dream pop у 2014-му), а злегка приглушена, зіграна ніби недбало і вкрита великою кількістю фонових шумів, котрі тут, здається, тільки додають якоїсь пестливості та ласки. Загалом, таке звучання у світі тільки народжується, його грають “найновіші” і “наймолодші”, чию творчість можна знайти поки лише в глибо-о-оких нетрях soundcloud і bandcamp. Але саме за ним майбутнє.

Що ж, помалу переходимо до “електронної” частини нашого огляду, де успішно розташувалась нова платівка гурту “DVOE”. Ще рік тому цей київський дует ніяк не виказував своєї оригінальності, здаючись черговим “рафінованим” продуктом столичної тусовки, побудованим як на бездоганній якості, так і на безлічі кліше. Отож, “Suite” став для музикантів буквально “подвійним” стрибком через самих себе, показавши істинний потенціал проекту. Він виріс із клубної сцени, проте зараз презентував нам найтонший і найніжніший варіант такої музики, який тільки можна уявити. Фани і критики закидають Олі Діброві та Артему Угодникову відсутність хітів, не розуміючи, що тут є щось значно більше. Виняткова атмосферність, якою пронизана вся платівка, не вимагає хітовості і навіть робить її зайвою. Це не той випадок, коли можна виокремлювати якісь треки – тут усе цільне і плавне, пісні перетікають одна в одну, як ріка, і назва “Сюїта” насправді є дуже доречною. Прес-релізи, що супроводжували диск, характеризують матеріал на ньому як суміш брейкбіту і UK garage з вкрапленнями дев’яностих. Останнє особливо відчувається – музика простора, настроєва, із “тонким”, “прозорим” звуком, який так яскраво асоціюється із цією епохою, у котрій, за чудним збігом, знайшла притулок наша юність. Цей revival торкнувся вже величезної кількості не лише музичних жанрів, а й зовсім інших сфер мистецтва – проте, електроніки 90-х, отак по-справжньому і красиво, здається, ще не реінкарнували.

Наступна новинка – по суті, й не новинка зовсім, проте обставини її появи на музичному горизонті дуже символічні. Настільки, що можемо з певністю включити її у цей огляд. “Comet Song” набула широкого розголосу після смерті легендарного українського астронома Клима Чурюмова, якого не стало, як ви пам’ятаєте, 14 жовтня. Старенький вчений, що у свій час відкрив “ту саму” комету Чурюмова-Герасименко, ще встиг дочекатися моменту, коли спеціально спроектований зонд “Rosetta” здійснив жорстку посадку на це небесне тіло. Місія “Розетти”, яка йшла до своєї цілі довгих 10 років, і ще 2 роки “супроводжувала” комету, досліджуючи її, була виконана. Проект став унікальним для світової науки, і за час його функціонування багато чого було зроблено “вперше”. Серед низки досягнень і відкриттів було одне, здатне зацікавити і меломанів: у жовтні 2014 “Rosetta’s Plasma Consortium”, комплекс плазмовимірювальних приладів на борту орбітального апарата, вловив дивну “пісню”, яка надходила від комети. Про феномен говорилося тоді доволі багато, самі ж вчені повязують його із коливаннями магнітного поля у плазменному середовищі навколо комети. Цей “спів” ніколи б не почуло людське вухо, оскільки він лежить далеко за межами його можливостей – на частоті 40-50мГц, в той час як наш слух уловлює звуки лише від 20 до 20 000 Гц. Проте вже у наступному році ми таки змогли почути “голос комети” – саунд-дизайнер Manuel Senfft, німець за походженням, зміг адаптувати його до нашого з вами сприйняття, збільшивши частоту.  Отриманий файл зразу ж був опублікований на саундклауді Європейського Космічного Агенства, після чого майже миттєво перетворений у музику. Зробив це співвітчизник Чурюмова – український виконавець Артур Данієлян. Так, це той самий Данієлян з гурту “Фактично Самі”, теперішніх “Qarpa” – окрім них, виявляється, у музиканта є ще і повністю електронний проект #Danielyan, а також немаленька когорта артистів, з котрими він співпрацює як продюсер. Композиція “Comet Song”, до якої ми зараз наближаємось, була створена ним у рамках недавнього техно-дуету “Nerve Gangstas”, що згодом еволюціонував у вже одноосібний #Danielyan. Цікаво буде зауважити, що у житті Артур і справді захоплюється космічними науками, і навіть колись співпрацював із самим Чурюмовим (!) у якості звукоінженера.

Продовжуючи тему астрономії, буде доречно згадати жовтневий синґл київських пост-рокерів Edwin Hubble, присвячений… самому ж Едвіну Хабблу. Пісня вийшла акурат 28 вересня, рівно через 63 роки після смерті науковця, ім’я якого увіковічнено в назві чи не найвідомішого телескопа. Композиція отримала назву “Dodola” і обкладинку з метаморфозом лялечки метелика у доросле імаго. А також – дуже чіпкий мотив (як сказали би американці, “catchy”), завдяки якому ми отримали щось, що неодмінно хочеться забрати собі в плейлист. Здавалось би, пост-роком зараз нікого не здивуєш, але хлопакам таки вдалося. Інша новинка жанру – концертник, знову ж таки, київських музикантів, що іменують себе “John Weird”, а свій стиль охрестили “ост-роком”. Здається нам, що вони просто тихенько заховали від нас букву “п”, але в трактуванні групи все ідейніше: кожен трек записується, як потенційний супровід для уявного фільму, а слово “ost” у даному випадку є абревіатурою, що означає саундтрек (OST=original soundtrack). Андеграундна, доволі загадкова формація, яка, втім, творить свою музику з якоюсь винятковою любов’ю – щиро хотілось би, щоб бодай після нашого посту слухачів у таких груп ставало трішки більше.

Поп-рок порадував меншою кількістю видань, хоча два з них можна згадати із цікавістю: це диск Фіолету “True Love”, про який зараз писати не будемо, по-перше, із причини, що про нього вже і так багато сказано, по-друге –  тому, що “Фіолет” негласно вважається чи не першою поп-рок-групою країни (якщо не брати до уваги “старше” покоління на зразок “ОЕ”), тому тут і так усе ясно. Натомість, про групу Monochromea розкажемо трішки більше. Ці хлопці (і дівчата) можуть заінтригувати як мінімум тим, що на басу в них – сам Ігор Закус, співзасновник проекту Jazz-Kolo, і взагалі “важка артилерія” українського джазу. А ще вони не проминуть нагоди похвалитися вам, що насмілились записати свій перший студійник повністю вживу, ще й під час першого концерту. А він, до речі, відбувся на Хрещатику – звідси й слово “mainstreet” у назві платівки, хоча так хочеться проасоціювати його із “Exile On Mainstreet” самі знаєте кого:) Музика, як для свого жанру, теж цілком непогана – є тут і нотки джазу, і чується, що люди знають, що роблять. Рекомендуємо фанатам вже дещо призабутих банд з жіночим вокалом на кшталт львівських “Файно”, “Schockolad” та франківських “Ivory Street”.